Спочатку одні німці вчиняють геноцид, а через 70 років приходять інші німці, щоб взяти інтерв’ю у тих, що вижили – те, що для ромів це буде не завжди просто, ми розуміли й наперед, але лише теоретично. У Переяславі-Хмельницькому, розмовляючи з Галиною Іванівною Кириченко, 1935 р.н., нам стало очевидно, наскільки складна для неї ця ситуація.
„Як я подивлюся на німців – плачу. Стільки вони горя принесли!.. Як вони іздєвалися, гади. А тепер наші вгощають їх за те, шо стріляли наших, циган, жидів, шо місця не було. Ховалися, як миші. А тепер вони братаються. Які вони брати?!“
Це інтерв’ю, як і практично кожного разу, вів наш український партнер, який переклав нам всю суть розмови лише після завершення інтерв’ю. Галину Іванівну він запевнив, що ми «не такі» німці, як ті, що були тоді. Нам зрозуміло, що однієї такої фрази недостатньо. Звичайно, партнери по інтерв’ю наперед проінформовані про наш приїзд, але в майбутньому ми будемо ще детальніше пояснювати, хто ми і чому ми цікавимося злочинами німців під час Другої світової війни.
За готовність розмовляти з нами, попри все пережите, ми безмірно вдячні Галині Іванівні.
У зв’язку з цим хочемо навести деякі роз’яснення про хід інтерв’ю:
Спочатку, як вже сказано: майже всі оповідачі «попереджені» про інтерв’ю. Наш український партнер контактує з місцевими ромськими організаціями та/або іншими активістами, які розуміються на історії регіону під час Другої світової війни. Іноді це вчителі або соціальні працівники, які повідомляють нам, де живуть очевидці подій.
Досі лише раз трапилось так, що під час розмови з одним свідком подій нам підказали іншого, по сусідству, хто міг би дещо знати. У цьому випадку «попередження», звісно, не було, і ось ми з’явились на порозі хати. Саме в цьому випадку нас не супроводжував ніхто з місцевої ромської громади, хто міг би викликати довіру як посередник. Однак сім’я очевидця подій відреагувала на нашу несподівану появу радісно і без вагань запросила в дім.
Довірені особи зазвичай коротко нас представляють, після чого український партнер по проекту викладає нашу мету: ми хочемо попросити розповісти про переслідування ромів за часів німецької окупації, щоб опісля зробити відео на цю тему та створити виставку.
Саме інтерв’ю, як правило, веде український партнер, українською або російською мовою, залежно від того, як зручніше респонденту.
Німецькі учасники проекту, досі це були дві особи, займаються камерою та звуком, один з них при цьому сидить навпроти оповідача. Через недостатні знання української/російської мови німецьким учасникам стисло переказується зміст епізодів (залежно від ходу оповіді) англійською або німецькою мовою. Можна ставити додаткові запитання.
Часто під час розмови у приміщенні, або за гарної погоди це буває надворі, присутні родичі та/або сусіди, які деколи допомагають доповнити прогалини у спогадах або підтримують свідків подій морально своєю присутністю. І це не дивно, адже практично немає такого інтерв’ю, коли б не текли сльози.
До початку пошуково-дослідницької поїздки ми не знали, наскільки насправді взагалі готові до спілкування ті, хто залишився в живих. Три роки тому в нашому проекті по Трансністрії ми кілька разів стикались з тим, що багато ромів не хочуть говорити про ті події. Проте в Україні ми зустріли інше ставлення. Тільки двічі на наші запити ми одержали відмову. Навпаки, більшість свідків, а також їхніх родичів, стверджують, що у сім’ї часто говорять про цю тему, про вбитих родичів або про порятунок своїх родин. Ще зарано робити висновок, але наше враження поки що полягає в тому, що знання про геноцид добре збереглися в колективній пам’яті ромів. Стосовно тих, хто не є ромами, ці знання, здається, обмежуються лише поколінням тих, хто зазнав війни.